Пішла тема. Пішов народ. Молодці. А про те, чи цікаві ваші байки - навіть не хвилюйтеся. Цей форум самий переглядаємий серед інших. Отже, цікавий.
Молодь, що не реєструється, найбільше переглядає ці сторінки.

Ну давайте я ще щось. Японія 1998 рік.

Поїхали ми якось до самураїв танці наші танцювати. Чого-чого, а от історій та сувенірі звідти привезли - дай Боже. Було всяке. І Кабан на костилях, і Пашка Плахотник давав джосу в готелі на коридорі, і Тарік запонки шукав. Але сподіваюсь, хлопці розкажуть про це самі.
Їхали ми в славне місто Нагаока у провінції Ніігата. А по дорозі завезли в нас у літній табір. Все було, як в тумані. Ми нічого не розуміли. Нас зустріли маленькі япошки, хапали за руки вели кудись. Потім був вогонь дружби і малеча під музику накручувала круги навколо цього вогнища. Дорослі японці дивилися на це, як на супер шоу. А ми дивилися, куди нас поведуть спати в цьому лісі. Але довгоочікуваного "отбоя" не було. ПА та ОГ скомандували - гуляти. Діснейледн відпочиває порівняно із кімнатою жаху, що там була. Дивно, що ніхто з наших не надавав по лобі страховиськам ростом у головного героя "Володаря кілець". Там де потрібно було брати одну бамажку та міняти на олівці, наші брали жменею. Міняли по їхньому курсу. Особисто я привіз 6 олівців, але в цьому плані я пас задніх. Були рекордсмени, що могли олівцями забезпечити весь свій клас та ще пів школи. Олексій Кудлаєнко на костилях придивився собі симпатичну японку, але спілкувався із нею тільки за рахунок розмаху костилів у різні сторони.
Нарешті. Ідемо спати. В палатку. Там нас було п"ятеро. 3 японця, я та мій старий друг Сашко Музика. Ну, полягали. Закуталися у спальні мішки (була перша година ночі) і вже майже заснули. І тут почалося. Одного із японців, чи то закусали комарі, чи просто в нього яка хвороба. Він всю нічь шкрябався. Це страшенно виводило із себе, але до цього можна було звикнути. Тоді інший японець, який вирішив нас просто добити, почав кашляти. Тут Сашко не витримав і почав розповідати, що тому потрібно до мами...кібені мат.... лікуватися та взяти якісь таблетки. (3 години ночі) Але японці - люди недалекі і нашої мови не розуміють А ми, по їхньому якось не дуже. Так продовжувалося до 5:30. І ось тому, який всю нічь кашляв, захотілося до вітру і він на своє лихо вийшов із палатки. Сашко вскочив так, ніби він супермен і врятовує світ. І швиденько закупорив двері круглої палатки так, що знайти їх зможе лише справжній слідопит. Коли той с кашлем повернувся, то входу він не знайшов. І почав просити по їхньому, щоб ми відкрили. Але тут вже ми показали, що нажаль їхньої не розуміємо і взагалі, вже дві години, як спимо. Він був настирним, але згодом зник. Ми були раді і в 5:45 із спокійною душою заснули. А в 6:00 був підйом по лагерю. Ми з Сашком були дуже раді. Є навіть фотка, де розріз наших очей після тієї ночі мало відрізнявся від японських.
Хороші вони - японці, але тільки ті, що не кашляють і не шкрябаються.

Це була моя перша закордонна поїздка у місто-герой сільського типу Бершадь. Було це давненько. Рік 96-97 ий. Не пам"ятаю. Їхали ми на двох ультрасучасниках одноповерхових ЛАЗах. Це гібрид військового УРАЛа та швейної машини. По дорозі туди, один не витримав. І нас посадили в не меньш комфортну штуку. Все було просто супер (це була моя перша поїздка)! Ми добралися до Бершаді (Лаз їде до Бершаді стільки, скільки звичайний автобус до улюбленого прикордонного міста Шегині - 7 годин.). Там на всю катушку гуляв народ. Ми виступали на стадіоні. Все було чудово організовано. Ми танцювали на дюравому помості. Але ноги ж не поламав ніхто. Так, дрібниці, декілька порваних сапог в хлопців, та білих носків у дівчат. Так, тоді в дівчат були лише танцювальні туфлі і більше нічого. Романтика. Позаду нас ходили прапороносці у червоних шароварах та кросівках Адідос. Кельце відпочиває. Спецефекти, дві колонки і касетний мафон. Гримерки в нас також були...десь. Я пам"ятаю лише автобус. Відтанцювали. Чим запам"ятався той концерт. Під одну фонограму танцювали три Гопаки. Фонограма була не наша, але наш старий Гопак багато в чому співпадав із запропонованим.
На цьому можна поставити крапку, але на лихо, нас повели обідати. Був суп із підозрілими чорними штуками. А от на десерт діткам не пожаліли. І в кожній цукерці, що нам поставили, було знайдено по два-три червяки. Павло Рачняк, як кращий натураліст, позбирав їх докупи. Навіть імена почали їм давати. Новенький зареєстрований bogus має пам"ятати цю історію дуже добре.

П.с. червяки були живі, отже цукерки хороші. Жаль, що ми не спробували.

В 1998 році нам вдалося двічі відпочити у санаторії військово-повітряних сил, що на вул.Свердлова. Влітку перший сеанс лікування, а восени другий. Кожна із цих двох "поїздок" має тільки дві спільні речі - 5-разове харчування та 5 поверх "п"ятірки". Там були різні речі. І балкони там були цікаві із відкритою конструкцією. І футбол на приставці - чемпіонат серед старших та ОЛ. І емоцій було на різні теми стільки - сучасна молодь відпочиває. І ВАПНЯРКА. В принципі, для людей, що пам"ятають той час, цього слова достатньо. Але для молоді розкажу.

На 3 поверсі "п"ятірки" жили симпатичні люди. Можна сказати, народ. Цей народ жив своїми правилами і їм було плювати на інші. А Барвінок - хлопець гоноровий. Не буду розказувати речі про те як Барвінок переміг гордий Вапнярський народ і якою ціною. Але людина, що була задіяна у тих подіях, залишилася у наших дитячих душах назавжди, як авторитетна та непохитна. А зараз - це гордість нашого ансамблю.

А почалося все із баскетболу. Пішли ми грати в спортзал у того самого баскетбола. На нашому боці була техніка, а на їхньому потужність. Хлопці, що були вищі на дві голови за кожного з нас та ширші в три, перемогли. І таке бувало. І ми програвали. Але ми чекали на матч-реванш і пішли на третій домовлятися. Самі старші пішли до кімнат їхніх старших. А ми залишилися прикривати тили у кімнаті де стоїть телевізор. Нас було двоє: я та Сашко Музика. А тут сидять горді вапнярські дівчат. Почав Сашко. Він ніколи не міг (і не може) втриматися, щоб чогось не сказати. А я піддакував.

-Дівчата, а ви з Вапнярки?
-Ага!
-А ви квитки вже взяли?
-Шо.
-Ну квитки на Вапнярку?
-Ні, а шо?
-А ви новини не дивились?
-Ні, а шо?
- Ми дивились серіал Пассіонарія - квітка пристрасті - каже наймолодша і, мабуть, найрозумніша дівчинка.
-Як? А у Києві переворот.
-Шо?
- І щоб заплутати потенційного ворога, столицю перенесли у Вапнярку!
-Та ну!
-Ну да! Площу Леніна, де Ленін стояв, знаєте?
-А то!
-От, новий Майдан Бобрик зробили. А ще, в терміновому порядку метро із Києва до Вапнярки пустили.
-Брешеш!
-Собаки брешуть. Он тьотя ходила питала, чи є в нас родичі у Вапнярці, щоб вивозили. Бо по закордонним паспортам туди пускати будуть.
-І-і-і! От лихо.
-А.....

Але самі старші хлопці повернулися після розмов і махнули рукою, знімаючи блокпост біля телевізора. І ми із Сашком, в гарному гуморі почали прощатися.

-Мадам(Сашко поліз цілувати руку леді, він завжди робив якісь прикольні речі.)!
- Та ну!(Застіснялися)

Ми встали і були впевнені, що ці цікаві дівчата, що дивилися серіал не повірили жодному слову. Але вже відходячи до дверей, почули, як одна другій пошепки сказала.
-Треба сьогодні подивитися новини. (Одна каже)
-Клас! На метро в школу. (Каже друга)

Хтось скаже: "Брехня!" А я принципово спробую затягнути на наш сайт Сашка Музику і він підтвердить, що в цій байці кожне слово це чиста правда, хоча виглядає вона казково.

А моя історія ось про що. За столовою був невеличкий спортмайдан та футбольне поле. У вільний час ми каталися на качелях та просто відпочивали та спілкувалися про життя. Футбол - була тема заборонена на відміну від настольного тенісу, який ми тоді грали всюди. Але десь знайшовся м"яч і ми вирішили трішки пограти. У гру стали практично всі. На шухер поставили Васю Бухтіярова. А самі почали ганяти кулю. Хто там виграв, хто програв - цього не пам"ятаю. Пам"ятаю, що грав у кепці, а коли бив головою, то знімав. А Вася тим часом розкачував дівчат на качелі. Але діло не ішло і він вирішав сам вилізти на човника і розкачати із середини. Розкачав добре. Дівчата із визгом трималися за поручні а Вася качав і качав.
Та тут із-за кута з"явився Леонід Олександрович.
Вася його помітив і почав тормозити качелі. Але це було не так і просто. Ясно, що поки він їх зупинив, ЛО майже впритул наблизився до майданчика. Ми також помітили, що ЛО на відстані 20 метрів від нашого поля і зупинили гру. Але Вася, нарешті зупинившись, прийняв рішення. Він знав, що старші не похвалять за те що він не попередив про небезпеку.
Наближаючись до нас, ЛО навіть не міг подумати, що за мить його обжене Вася і вибігши на поле крикнув: "Пацаны, грандиозный шухер!". Такої наглості не очікував ніхто. І ЛО на нас не сильно сварився, і старші хлопці Васю не чіпали.

Так-то! Краще пізно, ніж ніколи.!