Як каже наш улюблений шеф: "Хто їде - того поганяють"! Нічого від вас не дочекаєшься. Про що ж написати.........? О!

Молодшим за 17 років, раджу заплющити очі, намацати кнопку повер, та вимкнути комп від гріха подалі. Це дуже серйозна історія.

Було це в далекому 1999 році. Ми поїхали до славянської країни Чехії. Чого там тільки не було! Замість екскурсій ми всі дні грали у баскетбол. А Гопак під дощем увійшов у 10-ку самих жорстоких сюжетів сторіччя, розмістившись між ураганом Катріна та премьєрою фільму Бумер 2. Але розповідь не про це. Ніщо нас не змогло зупинити по дорозі до слави. А хто ризикне зупинити "гразний" Ікарус? Коли наш невеличкий танк із 1 зіркою (за воду, яку роздавали педагоги), розвертався на п"ятачку, всі 10- та більше зіркові автобуси тікали подалі, як від бубонної чуми. Стояти позаду такої машини заборонено законом в Європі. Не дивно, що Клас броньовиків Ікарус не пускають в Європу вже декілька років. А попались нам чудо-водії. Вони безпомилково знаходили дорогу за Полярною зіркою. Але в ту нічь ішов дощ. І ми їхали в Чехію через, мабуть, Турцію. Але врешті-решт знайшли потрібно дорогу. Але в тієї дороги був один недолік. Вздовж і в поперек жодної лісопосадки де можна було б заложити декілька мін повільної дії клятим буржуям. На лихо, на біду почався дощ. А ось водички в той день нам роздали ого-го. Що робити? Навіть самі стійкі почали дуже хворобливо сприймати шум дощу за вікном. І по незрозумілими причинам, сон не йшов. Тоді самий кмітливий та досвідчений з нас, хто це був - не пам"ятаю, запропонував геніальну ідею. Рецепт простий - розрізаєшь бутилку на дві частини та відкриваєшь люк. А далі діло техніки та координації. Хлопці, на відміну від дівчат, розташовувались у задній частині за костюмами. Тому там, позаду, були тільки свої. Це дало нам відсрочку до ранку. Оскільки на вулиці ішов дощ, та була перша година ночі, вся операція пройшла без шума та пилу. І вся старша група хлопців щаслива полягала спати. Так-то!

Ну давайте знову я. Оскільки згадали Білорусію, розкажу одненьку дуже повчальну історію.

Було це в далекому......тьху ти. Десь я вже цей початок чув.

В 2001 році махнули ми за бугор до бульбашів за картоплею. А заодно і на фестиваль попали! Престижний. Славянский базар у Витебску, називався. Було там всякого та різного. І перше місце взяли, і "он з того дома" ходили, і в жовтій кепці..... Але розповідь про визначний день нашого ансамблю, який запам"ятався на все життя. Виступали ми перед культурною елітою славного міста Вітебська. У колонії дуже строгого режиму. Все було спокійно. Хлопці носили контейнери із конвоїром за спиною, дівчата ходили в туалет групою, не меньш, як 28 чоловік. А розповідь піде про людину, яку я дуже поважаю і впевнений, що він не образиться на мене за цю історію. Швабський Богдан. Людина не ординарна та цікава.
Той день в нього дуже не залагодився. На концерті було так, що збився випадково, а коли носив костюми, то щось так невірно сказав, за що отримав усне вічливе зауваження від старшого... в хрест. (тоді були ще ті хулігани) Але, Слава Богу, концерт закінчився і всі повернулися до автобуса, щасливі, що всі. Але Богдану не сиділося. І так він розказував, що не праві ми. І так. І всі, хто були позаду автобуса, навіть повірили у його правоту. Але небеса розверзлися і вказали Богдану, що із старшими не потрібно сваритися. Бойова ворона (хай буде ворона) точно спікірувала на ціль та атакувала наш двоповерховий автобус. І, як в рекламі Ред Бул, скинула нейтронну бомбу точно в ціль. А попала вона прямо в люк. І не просто люк, а на костюми. Було дуже смішно. Всі сміялися, а більше за всіх Богдан. Він просто не міг повірити в те, що із 3-х десятків чоловічих костюмів, вона додумалася влучити саме в його улюблений гопаковський костюм. Ввечері, за чашкою гарячого чаю, ми із задоволенням смакували цю історію, а Богдан прав костюм.

Висновок дуже простий. Ще малий? Не переч старшому! Йому видніше.

одять бродять навкруги, а зайти бояться. Вітаю новеньких і поїхали далі.

Хто його знає коли це було, але було. Точно, що давно. Як і у відомих зірок, в нашого ансамблю бувають концерти, де виконання вживу фольклорних номерів ніхто не оцінить. Наприклад, зимні чи осінні концерти в парку чи на стадіоні. Мало того, що контингент, здебільше, складається з пенсіонерів, дехто з яких вже добряче взяли на грудку не одну стопочку, то ще й холодрига стоїть неймовірна. В таких випадках ми допускаємо гру на народних інструментах та співання пісень під супровід фонограми. Ось вам дві історію на цю тему.

1. Це було тоді, коли на стадіоні у парку лежав звичайний травяний газон, а про хоккей на траві знали лише із телевізора. Ми станцювали Гопака на кривому помості, що був точно посередині стадіону. До цього був фолк десь на территорії парку. І тут, несподівано попросили зіграти пісню саме на стадіоні (під час концерту). Олександр Григорович, недовго думаючи погодився. Зарядили касету із фонограмою. А далі він сказав геніальні слова. "Сопілку та цимбали беруть ті, хто на них грає. Інші беруть те, що їм подобається". Я взяв домбру-пріму. Дуже добре пам"ятаю, що Петро Бойко мол. взяв баян. Інші розібрали, що залишилось. Ми вийшли і дали концерт. В принципі, ми однаково добре б зіграли і Бетховена і Мурку в тому складі. Оскільки концерти тоді мало знімали на камеру, то здалеку все виглядало природньо. Петька розтягував баян, Пашка Рачняк дув у дудку, я на домбрі творив чудеса. Якби хто підійшов до нас на відстань 10 метрів, то був би просто вражений, але на щастя ніхто не підійшов.

2.Знову парк. Виступ перед пенсіонерами. Ми готувалися до того концерту. І грали репертуар насправді. А фонограма ішла лише на підсилення звуку, що на паркових сценах завжди був туалетним. Але концерт почався задовго до початку. Стояли ми в кущах і чекали на свій виступ. Першим виступив Олексій Кудлаєнко. Складаючи цимбали, він забув вложити палочки. Цимбали без палочок - те саме, що баян без баяніста. Володимир Бабіков вирішив підстрахувати друга і почав посиленно згадувати, що ж він буде таке грати на концерті. Згадував настільки енергійно, що порвав струну на домбрі. А там їх всього 3. А щоб Олександр Григорович не ображався та не помітив такої нехорошої речі, то він прижав струну пальцем до грифа і той палець так і присох. Будь-яка Чехія відпочиває тоді, коли ми вийшли на сцену. З перших аккордів по парку полилася високоякісна музика із потужним басом. Перший номер - "Гуцульські". Ми даємо джосу, п"яненькі дідусі дають Гопака перед помостом, а Льоха Кудлаєнко, граючи на цимбалах, як на арфі, перебором каже: "я вже не можу". Гуцульські пальцями? Тільки той хто грав на цимбалах, оцінять цю ситуацію. Піт заливав чоло, але Кабан не здавався. А коли перша пісня закінчилася, а ми розпочали другу, то потужними рифами почав грати контрабас. Повертаємося ми до Димка (Демчак Андрій, саме він на ньому і грав), а того немає, а бас лежить на підлозі. Ну, думаємо - труба. А ні, коли вступ пройшов, незрозуміло звідки з"явився Дим та поставив перед нашим джаз-бендом єдиний неробочий мікрофон. Чи потрібно казати, що ще голосніше ми після нього грати не почали. Ми грали далі. Олексій на арфоцимбалах, Вова тримав пальцем струну, а люди, що були в той час перед сценою, знаходилися в такому стані, що навіть не помітили різницю. :hippy: